Оплата послуг адвоката

Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу

КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА

від 17 вересня 2014 р. № 465
Київ

Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу

Кабінет Міністрів України постановляє :

1. Затвердити такі, що додаються:

2. Установити, що оплата послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, здійснюються на підставі доручень, виданих центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги:

1) до набрання чинності цією постановою, та актів наданих послуг, що подані адвокатами у цей же період, згідно з Методикою обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу у кримінальних провадженнях, і Порядком оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, що діяли до набрання чинності цією постановою;

2) до набрання чинності цією постановою, та актів надання безоплатної вторинної правової допомоги, що подані адвокатами після набрання нею чинності, згідно з Методикою обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, і Порядком оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, затвердженими цією постановою.

3. Міністерству юстиції затвердити протягом місяця форму акта надання безоплатної вторинної правової допомоги з відповідними додатками.

4. Визнати такими, що втратили чинність, постанови Кабінету Міністрів України згідно з переліком, що додається.

ЗАТВЕРДЖЕНО
постановою Кабінету Міністрів України
від 17 вересня 2014 р. № 465
(в редакції постанови Кабінету Міністрів України
від 21 грудня 2016 р. № 1048 )

ПОРЯДОК
оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу

1. Цей Порядок визначає механізм виплати винагороди, відшкодування витрат, пов’язаних з наданням безоплатної вторинної правової допомоги (далі — правова допомога), адвокатам, які надають безоплатну вторинну правову допомогу (далі — адвокати).

2. Розмір винагороди адвокатів обчислюється відповідно до Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 2014 р. № 465.

3. За наявності підтвердних документів адвокатам відшкодовуються витрати, пов’язані з наданням правової допомоги, на:

1) проїзд транспортом загального користування (крім авіаційного, залізничного у м’яких вагонах поїздів, суден морського та річкового транспорту). Документами, що підтверджують використання транспорту загального користування, є відповідні проїзні квитки та/або квитанції (чеки) про сплату вартості проїзду;

2) придбання пально-мастильних матеріалів відповідно до нормативів, визначених для бюджетних установ, у разі використання власного транспортного засобу у нічний час або сільській місцевості або за відсутності сполучення транспортом загального користування з урахуванням відстані від місця проживання адвоката або його робочого місця до місця надання правової допомоги та в зворотному напрямку.

Документами, що підтверджують використання власного транспортного засобу, є копії реєстраційного документа на такий засіб чи документа, що підтверджує право користування даним транспортним засобом (якщо в реєстраційному документі зазначений інший власник), посвідчення водія, а також копія квитанції (чека) на придбання пально-мастильних матеріалів на загальну суму, не меншу ніж та, що підлягає відшкодуванню. Пально-мастильні матеріали повинні бути придбані до моменту видання відповідного доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги, але не раніше ніж за 30 днів або протягом дії відповідного доручення;

3) відрядження за межі регіону (добові, витрати, пов’язані з найманням житлового приміщення) з метою побачення з клієнтом, ознайомлення з матеріалами справи, опитування осіб, участі у судовому засіданні, а також у разі зміни підсудності кримінального провадження чи підслідності кримінального правопорушення, зміни місця тримання під вартою підозрюваного, обвинуваченого чи відбування покарання засудженої особи, якій адвокат надає правову допомогу, — відповідно до норм, установлених законодавством для працівників бюджетних установ. Документами, що підтверджують витрати на відрядження, є розрахункові документи відповідно до Закону України “Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг” та Податкового кодексу України.

4. Виплата адвокатам винагороди за надану ними правову допомогу і відшкодування витрат, пов’язаних з наданням такої допомоги, здійснюються на підставі доручення для надання безоплатної вторинної правової допомоги та акта надання безоплатної вторинної правової допомоги з відповідними додатками (далі — акт), складеного за формою, затвердженою Мін’юстом.

Адвокат подає складений ним акт до відповідного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у строки, визначені у контракті (договорі).

Відповідальність за достовірність інформації, зазначеної в акті, несе адвокат згідно із законом.

Оплата и стоимость услуг адвоката

Цены на юридические услуги во Львове

Оплата труда адвоката осуществляется на основании ЗУ «Об адвокатуре и адвокатской деятельности», который предусматривает подписание соглашения между юридическим лицом или громодян с адвокатом или адвокатским объединением.

Иногда случаются жизненные ситуации в решении которых крайне необходима помощь адвоката. Специалисты законодательной сферы разъясняют нюансы выданных указов, помогают разобраться и оформить документы, оказывают различное спект соответствующих услуг. Установлена ​​оплата труда адвоката, принимает во внимание следующие критерии:

  • объем времени и работы, которое необходимо потратить для качественного предоставления юридических услуг;
  • уровень сложности, новизны правовых вопросов отрасли юриспруденции;
  • вероятность осложнения работы юриста-за большого объема работы над конкретным делом;
  • незапланированные и возможные рабочие командировки;
  • выполнения поставленных целей Клиентом: победа в деле или иной положительный результат в работе;
  • дополнительные или особые требования лица заказчика по срокам работы, характера услуг и профессиональных отношений между клиентом и его юридическим представителем;
  • необходимость помощи в предоставлении юридических услуг со стороны специалистов по другим вопросам; при оплате труда учитывают и репутацию адвоката.

Стоимость услуг адвоката:

Стоимость юридичных услуг адвоката определяется индивидуально. Учитывая все особенности дела, составляется смета предоставленных услуг адвоката, который обязательно согласовывается с Клиентом.

Оплата послуг адвоката

Оплата послуг БВПД збільшиться вдвічі з 2018 року

Уряд підтримав збільшення вдвічі рівню оплати послуг адвокатів за годину роботи надання БВПД з 1 січня 2018 року – до 5% прожиткового мінімуму на місяць, розрахованого відповідно до закону для працездатних осіб. Як повідомляє Координаційний центр з надання правової допомоги, Кабмін підтримав пропозиції Мін’юсту щодо внесення змін до постанови КМУ від 17.09.2014 № 465 «Питання оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу», передає «Закон і Бізнес».

Підтримані Урядом зміни стосуються низки ініціатив, що дозволять збільшити і збалансувати умови оплати праці та відшкодування витрат адвокатів за надання БВПД, а саме:

— з 1 січня 2018 року розмір оплати за годину роботи адвоката за надання правової допомоги становитиме 5 відсотків розміру прожиткового мінімуму, встановленого для працездатних осіб на момент подання адвокатом акта надання безоплатної вторинної правової допомоги до відповідного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги;

— уніфіковано структуру викладення інформації щодо обчислення розміру винагороди адвокатів за надання правової допомоги шляхом перенесення механізму оплати послуг адвоката за надання правової допомоги, передбаченої пунктами 2, 3 частини другої статті 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу», з Порядку оплати послуг та відшкодування витрат адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу, до Методики обчислення розміру винагороди адвокатів, які надають безоплатну вторинну правову допомогу та викладення його за допомогою відповідних формул. За аналогією з іншими випадками надання БВПД, при розрахунку розміру винагороди адвоката враховано фактор особливої категорії клієнта (неповнолітні, особи, які мають фізичні чи психічні вади і т.д.), що у попередній редакції постанови не брався до уваги;

— об’єднано підхід до оплати послуг адвокатів за надання правової допомоги: особі, до якої застосовано адміністративне затримання та/або адміністративний арешт; особі, яка відповідно до положень кримінального процесуального законодавства вважається затриманою та/або стосовно якої обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою; у разі залучення до окремої процесуальної дії; у процедурах, пов’язаних з видачою особи (екстрадицією), запроваджено уніфіковану формулу розрахунку;

— спрощено порядок застосування коефіцієнта повноти розгляду доказів судом;

— у зв’язку з неоднозначним застосуванням положень кримінального процесуального законодавства в частині визначення терміну «завершене судове засідання» запроваджено коефіцієнт, що передбачає врахування кількості днів, протягом яких адвокат брав участь у судових засіданнях. Зазначений коефіцієнт застосовуватиметься на всіх стадіях судового провадження у разі, коли на відповідній стадії провадження було понад п’ять таких днів (у попередній редакції постанови цей фактор враховується лише на стадії розгляду в суді І-ої інстанції у разі, якщо відбулося понад 10 судових засідань);

— з метою уникнення двозначного трактування поняття «епізод злочинної діяльності» для потреб розрахунку наводиться визначення епізоду злочинної діяльності та особливості врахування кількості таких епізодів у випадку продовжуваного злочину.

Крім того, за наявності підтверджуючих документів адвокатам відшкодовуються витрати, пов’язані з наданням правової допомоги, зокрема на придбання пально-мастильних матеріалів, відповідно до нормативів, визначених для бюджетних установ, у разі використання власного транспортного засобу у нічний час або сільській місцевості або за відсутності сполучення транспортом загального користування, з урахуванням відстані від місця проживання адвоката або його робочого місця до місця надання правової допомоги та в зворотному напрямку.

Як очікується, реалізація Постанови потребуватиме понад 100 млн гривень додаткових видатків з державного бюджету на рік.

Компенсація витрат на правничу допомогу в цивільному процесі

Забезпечення відшкодування судових витрат є однією із проблем судочинства в Україні. Найбільш істотними частиною у складі судових витрат для сторони цивільного процесу, зазвичай, є витрати на сплату судового збору та витрати на правничу допомогу. І якщо з відшкодуванням витрат на сплату судового збору за рахунок сторони, проти якої ухвалено судове рішення, в цілому проблем не виникає, то відшкодування витрат на правничу допомогу, навіть часткове, є радше винятком, аніж правилом.

З аналізу судової практики вбачається що, у 2017 році районні суди міста Києва за клопотанням сторони цивільного процесу відшкодовували у середньому 2-3 тисячі гривень витрат на правничу допомогу за ведення судової справи. Навіть у справах із ціною позову у декілька мільйонів гривень суди обмежували компенсацію витрат на правничу допомогу сумою у кілька тисяч гривень, що у десятки разів менше сплаченого на користь держави судового збору у таких справах. Лише у поодиноких випадках присуджена до відшкодування сума витрат на правничу допомогу перевищувала 5 тисяч гривень.

Разом з тим, гонорари адвокатів та юридичних фірм за ведення судових справ є значно більшими (у рази більшими) від компенсованих їхнім клієнтам витрат на правничу допомогу. Відтак, у більшості випадках юридичні фірми та їх клієнти, зважаючи на мізерні суми компенсації витрат на правничу допомогу, які суди присуджують до відшкодування, навіть не ініціюють перед судом питання про відшкодування витрат на правничу допомогу, не бажаючи витрачати час на збирання та підготовку відповідних доказів.

Як наслідок, витрати на правничу допомогу фактично повністю лягають на плечі постраждалої сторони правовідносин, яка, намагаючись захистити свої порушені права у суді, несе витрати на правничу допомогу, при цьому не маючи надії на їх відшкодування за рахунок винуватої сторони.

Однак, ситуація може змінитися на краще у зв’язку з набранням 15 грудня 2017 року законної сили новою редакцією Цивільного процесуального кодексу України, в якій значною мірою удосконалено питання компенсації судових витрат, у тому числі витрат на професійну правничу допомогу.

Чи передбачений за новою редакцією ЦПК України граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу? Чи може суд з власної ініціативи зменшити заявлений до відшкодування розмір витрат на правничу допомогу? Які документи є належними доказами понесених витрат на правничу допомогу? Про ці та інші актуальні питання компенсації витрат на правничу допомогу далі піде мова.

1. Граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу

Відповідно до старої редакції ЦПК України (частини 2 статті 84) граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу встановлювався законом. Так, відповідно до статті 1 Закону України від 20 грудня 2011 року № 4191-VI «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» розмір компенсації витрат за правничу допомогу обмежувався 40 % прожиткового мінімуму для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року, за годину участі особи, яка надавала правничу допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді.

Відтак, станом на 2017 рік розмір компенсації витрат за правничу допомогу обмежувався Законом на рівні 640 гривень за годину роботи адвоката.

Нова редакція ЦПК України (глава 8) змінює підходи до відшкодування витрат на професійну правничу допомогу. По-перше, у новій редакції відсутня норма щодо обмеження або граничного розміру компенсації витрат на правничу допомогу. По-друге, Законом України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, яким процесуальні кодекси викладено у новій редакції, Закон України «Про граничний розмір компенсації витрат на правничу допомогу у цивільних та адміністративних справах» визнано таким, що втратив чинність.

Відтак, на сьогодні закон не обмежує розмір компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

Такий підхід видається цілком обґрунтованим з огляду на те, що вартість професійних послуг адвокатів на юридичному ринку у багатьох судових справах у десятки разів перевищує раніше встановлений законом граничний розмір.

2. Співмірність витрат на правничу допомогу

Зміна підходів до питання компенсації витрат на правничу допомогу (відмова від обмеження можливих витрат максимальною сумою) у новій редакції ЦПК, водночас, потребувала запровадження певних запобіжників від можливих зловживань з боку учасників судового процесу та осіб, які надають правничу допомогу, зокрема, неможливості стягнення необґрунтовано завищених витрат на правничу допомогу.

У новій редакції ЦПК (частина 4 статті 137) запроваджено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Ознакомьтесь так же:  Статья 20 ук рф часть 4

Водночас, під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов’язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо (частина 3 статті 141).

Таким чином, у новій редакції ЦПК закладені критерії оцінки як співмірності витрат на оплату послуг адвоката (адекватності ціни за надані адвокатом послуги відносно складності та важливості справи, витраченого на ведення справи часу тощо), так і критерій пов’язаності цих витрат із веденням справи взагалі (пов’язаності конкретних послуг адвоката із веденням саме цієї судової справи, а не якось іншої справи).

Неспівмірність витрат на правничу допомогу із передбаченими законом критеріями є підставою для подання стороною-опонентом клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. При цьому, обов’язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка подає таке клопотання. Кодексом не передбачено можливості суду ініціювати питання про зменшення витрат на правничу допомогу з власної ініціативи, що повною мірою відповідає принципу диспозитивності цивільного процесу. Відтак, питання про зменшення неспівмірних витрат на послуги адвоката може бути ініційоване лише іншою стороною процесу.

Враховуючи вказані новели процесуального законодавства, зокрема, право процесуального опонента ініціювати питання про зменшення заявлених до відшкодування витрат на правничу допомогу, сторонам договору про надання правничої допомоги потрібно правильно оформляти договір про правничу допомогу, а також документи на його виконання.

Зокрема, з метою зменшення ризику «урізання» понесених витрат на послуги адвоката з ініціативи процесуального опонента стороні судового процесу та її адвокату необхідно: укласти у письмовій формі договір із адвокатом, адвокатським бюро або адвокатським об’єднанням; включити до договору умови про порядок визначення вартості наданих послуг за ведення відповідної судової справи (почасова оплата, фіксована сума тощо); включити до договору посилання на реквізити або сторін судової справи, у якій надається правнича допомога; детально фіксувати послуги, які надаються у рамках ведення відповідної судової справи, їх обсяг (витрачений час) та вартість (якщо окремі послуги мають різну вартість); детально фіксувати витрати, які понесені адвокатом у зв’язку із наданням послуг щодо ведення відповідної судової справи (витрати на відрядження, нотаріальні послуги, переклад документів тощо); належно оформляти та зберігати документи, що підтверджують такі витрати; належним чином оформляти платіжні документи під час здійснення оплати послуг адвоката.

Також варто пам’ятати, що у випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами, або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони, суд має право повністю або частково покласти витрати на таку сторону, незалежно від результату розгляду справи (задоволення позову або відмови у позові) (частина 9 статті 141).

Відтак, непрофесійна поведінка представника, адвоката у суді, зокрема, затягування судового процесу шляхом зловживання процесуальними правами, відтепер може мати негативні майнові наслідки для його клієнта у вигляді покладення на клієнта судових витрат його процесуальних опонентів.

3. Докази, які необхідно подати, на підтвердження витрат на правничу допомогу

Новою редакцією ЦПК (частиною 2 статті 137) встановлено, що для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов’язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Розмір витрат на правничу допомогу адвоката встановлюється судом на підставі детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Докази на підтвердження понесених витрат на правничу допомогу подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п’яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Для вирішення апеляційним та касаційним судом питання про розподіл судових витрат, понесених у зв’язку із переглядом справи у суді апеляційної та касаційної інстанції, сторона процесу зобов’язана подавати відповідні докази під час апеляційного та касаційного провадження.

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента у судовому процесі, сторонам необхідно надати суду такі докази: 1) договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.); 2) документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження та ін.); 3) докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.); 4) інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.

4. Попередній розрахунок суми судових витрат (витрат на правничу допомогу)

У нової редакції ЦПК України (стаття 134) є вимога до кожної із сторін процесу подавати до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які сторона понесла і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи. Наслідком невиконання цього обов’язку є залишення позову заяви без руху (стаття 185), а також право суду відмовити у відшкодуванні судових витрат, крім витрат на сплату судового збору (стаття 134). Попередній розрахунок судових витрат є обов’язковою складовою як позовної заяви (стаття 175), так і відзиву (стаття 178).

Попередній розрахунок розміру судових витрат не обмежує сторону у доведенні іншої фактичної суми судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами за результатами розгляду справи. У разі істотного збільшення або зменшення заявленої до відшкодування суми судових витрат порівняно із попереднім (орієнтовним) розрахунком, сторона повинна довести неможливість передбачити такі витрати на час подання попереднього (орієнтовного) розрахунку або поважність причин зменшення суми.

Іноді на практиці навіть досвідченому юристу (адвокату) досить складно точно спрогнозувати вартість послуг за ведення певної судової справи. Зазвичай, на обсяг юридичних витрат на ведення судової справи впливає не тільки складність справи, правова позиція, обсяг наявних доказів та доказів, які необхідно додатково отримати, а також можлива тривалість процесу, дії процесуальних опонентів, третіх сторін у процесі та, звичайно, дії або бездіяльність суду.

За таких умов, враховуючі нові процесуальні вимоги щодо попереднього розрахунку суми судових витрат, позивачу – ще до подання позову (ініціювання справи), а відповідачу – на початковому етапі справи (одразу після відкриття провадження) необхідно зважено підійти до оцінки обсягу витрат на правничу допомогу за ведення справи в суді відповідної інстанції та врахувати, що істотне збільшення або зменшення фактичних витрат відносно запланованих потребуватиме логічного пояснення (обґрунтування) перед судом.

У частині витрат на правничу допомогу істотне збільшення запланованої суми витрат може пояснюватися процесуальними діями опонентів (особливо, якщо такі дії мають ознаки зловживання процесуальними правами), неодноразовим відкладенням розгляду справи з причин, що не залежали від певної сторони процесу та ін. Істотне зменшення витрат очевидно може бути пов’язане із «раптовим» закінченням процесу (відмова від позову, залишення позову без розгляду, закриття провадження).

5. Забезпечення витрат на правничу допомогу

У новій редакції ЦПК (частині 1 статті 135) запроваджено новий процесуальний інститут забезпечення судових витрат, який має на меті гарантувати відшкодування судових витрат, у тому числі витрат на правничу допомогу.

Зокрема, суд може зобов’язати сторони внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат, пов’язаних з розглядом справи або певною процесуальною дією, про що постановляє ухвалу про забезпечення судових витрат.

Відтак, як позивач, так і відповідач, на підставі ухвали суду, може бути зобов’язаний внести на депозитний рахунок суду попередньо визначену суму судових витрат. Вказана процедура може бути застосована, якщо є обґрунтовані сумніви у тому, що інша сторона процесу має достатньо коштів або майна для відшкодування судових витрат.

Окрім того, у новій редакції ЦПК (частини 4-7 статті 135) передбачено механізми для забезпечення права на відшкодування судових витрат (витрат на правничу допомогу) для відповідача у специфічних випадках: якщо позов має ознаки завідомо безпідставного або інші ознаки зловживання правом на позов; або якщо позов подано іноземцем (іноземною юридичною особою), який не має на території України ні зареєстрованого місця проживання (місцезнаходження), ні майна, достатнього для відшкодування судових витрат. Таке забезпечення судових витрат також може бути застосоване, якщо суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування судових витрат відповідача у випадку відмови у позові.

Невиконання позивачем ухвали суду про забезпечення судових витрат шляхом внесення відповідної суми коштів на депозитний рахунок суду є підставою для залишення позову без розгляду за клопотанням відповідача (частина 6 статті 135).

Після вирішення справи по суті, у випадку задоволення позову, суд ухвалює рішення про повернення внесеної суми позивачу, а у випадку відмови у позові, закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду — про відшкодування за її рахунок витрат відповідача повністю або частково. Невикористана частина внесеної позивачем суми повертається позивачу не пізніше п’яти днів з дня вирішення питань, зазначених у цій частині, про що суд постановляє ухвалу.

Опубліковано: «Юрист і Закон», №3, 25 січня 2018 р.

Стягнення з позивача витрат на оплату послуг адвоката в господарському процесі

Проблема відшкодування витрат на оплату послуг адвоката остаточно в практиці судів господарської юрисдикції не вирішена. Особливо актуальним це питання постає тоді, коли відповідач просить стягнути такі витрати з позивача. Ось тут і постає питання, а в яких саме випадках адвокатські витрати можуть бути стягнуті на його користь?

На перший погляд, з аналізу положень ГПК України, з позивача витрати на адвоката можуть бути стягнуті лише у випадку рішення про відмову у позові. Саме про це йде мова у ст. 49 ГПК України, що присвячена питанню розподілу судових витрат в господарському процесі. Однак це лише на перший погляд.

Далеко не кожна справа завершується рішенням по суті позовних вимог. Як бути, наприклад, якщо позовна заява була залишена без розгляду, або позивач відмовився від позову і суд прийняв таку відмову, припинивши провадження?

Відповідач і в цьому випадку, доволі часто несе витрати на послуги адвоката. Такі витрати справедливо було б йому відшкодувати за рахунок позивача, адже справа, хоч і не по суті, але все ж таки завершується на його користь.

Саме така ситуація стала предметом розгляду Вищого господарського суду України у справі № 910/31680/15 . Позивач звернувся в господарський суд з позовною заявою, яка потім була залишена без розгляду. Відповідач звернувся з клопотанням, де просив стягнути на свою користь судові витрати на оплату послуг адвоката. Однак залишаючи позов без розгляду, суд відмовив у задоволенні цього клопотання відповідача. Позиція вмотивована тим, що згідно ст. 49 ГПК України, лише у випадку відмови у позові витрати можуть бути стягнуті. З цим погодився і апеляційний господарський суд. Але не погодився ВГСУ, який, постановою від 20 липня 2016 р., скасував обидва рішення в частині відмови у стягненні витрат на адвоката, частково задовольнивши вищевказане клопотання відповідача. ВГСУ вказав, що суди попередніх інстанцій, не врахували положення ч. 2 ст. 81 ГПК України, відповідно до якої в ухвалі про залишення позову без розгляду можуть бути вирішені питання про розподіл між сторонами господарських витрат.

Точно така ж ситуація і з відмовою від позову. Позивач звертається до суду, починається розгляд справи, а потім позивач бере і відмовляється з тих чи інших причин від свого позову. Суд приймає відмову і виносить ухвалу про припинення провадження у справі за п.4 ч. 1 ст. 80 ГПК України. При тому, що до того як позивач відмовляється від позову, відповідач витрачає іноді чималі кошти на послуги адвоката.

Рішення по суті спору не приймається, а тому з огляду на ст. 49 ЦПК України, витрати відповідача, ніби як, і не підлягають стягненню з позивача.

Однак, як і у випадку із ухвалою про залишення позову без розгляду, в ч. 3 ст. 80 ГПК України, теж передбачено, що в ухвалі про припинення провадження вирішуються питання про розподіл між сторонами судових витрат. А тому і в цьому разі, обґрунтованим буде стягнення з позивача витрат на оплату послуг адвоката.

Підтверджується правомірність такого висновку і судовою практикою. ВГСУ 18 листопада 2014 р. виніс постанову по справі № 910/8571/14 , де визнав правомірним стягнення витрат на адвоката з позивача, у випадку його відмови від позову, що прийнята судом.

За таких умов, судова практика ВГСУ свідчить про те, що відшкодування витрат на оплату послуг адвоката з позивача на корить відповідача, може мати місце як у випадку відмови судом у позові, так і у випадку залишення позовної заяви без розгляду, а також припинення провадження у зв’язку із відмовою позивачем від свого позову. Єдине, що варто зауважити так це те, що відсутність рішення по суті по таких справах, все ж таки має своє значення при визначенні судом розміру витрат, що підлягають стягненню.

А тому, всім колегам радимо керуватись наведеною практикою ВГСУ і бути готовим з її допомогою, у випадку представництва інтересів відповідача, відстояти позицію щодо стягнення витрат на оплату послуг адвоката, якщо такі мали місце в аналогічних в цій статті обставинах.

Ознакомьтесь так же:  Как отсудить дарение доли

Насправді, і в ситуації зі стягненням адвокатських у випадку відмови судом в задоволенні позовних вимог, не все так просто.

Нещодавно автор цієї публікації представляв інтереси відповідача в рамках однієї господарської справи, де був заявлений вочевидь безпідставний позов. Разом із запереченнями було надане клопотання про стягнення витрат на послуги адвоката у випадку відмови судом у позові. У відповідь суддя зауважила, що жодного разу не зустрічала судової практики, при якій витрати на адвоката стягувались з позивача.

Посилання на положення ст. 49 ГПК України, суддю не переконали. У зв’язку з чим, автор на наступне засідання, змушений був підкріпити свою позицію практикою ВГСУ.

Вспомните новость: Как найти адвоката?

Дійсно, не так вже й часто відповідачі у випадку ухвалення рішення на їх користь просять стягнути витрати на правову допомогу. На відміну від позивачів, які це роблять ледь не кожного разу, коли їх інтереси представляють адвокати.

Тим не менш, 20 квітня 2016 р. Вищий господарський суд України постановою по справі № 903/632/15 залишив в силі додаткове рішення Господарського суду Волинської області від 25 серпня 2015 р., яким були стягнуті витрати на послуги адвоката з позивача на користь відповідача разом з відмовою у позові. Більше того, ВГСУ цією ж постановою відмовляючи у задоволенні касаційної скарги, ще раз стягнув із скаржника витрати на послуги адвоката на користь відповідача.

І ось зовсім нещодавно, 15 лютого 2017 р., ВГСУ приймаючи постанову по справі № 927/676/16 погоджуючись з необхідністю відмови у позові, визнав правомірним в цьому випадку стягнення з позивача витрат на адвоката.

Судові витрати на оплату послуг адвоката: правова природа, склад

На сучасному етапі розвитку підприємництва, системних змін господарського законодавства в Україні потреба в отриманні юридичної допомоги є очевидною. Значення представників-правників зростає у разі порушення або невизнання прав та законних інтересів суб’єктів господарювання, особливо, якщо єдиним способом захисту є звернення до господарського суду. Оплата послуг адвоката віднесена до складу судових витрат на підставі Закону України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21.06.2001 р. № 2539-ІП [143], яким змінено порядок відшкодування цих витрат.

Така кардинальна зміна викликана не лише потребами практики, а й запровадженням такого принципу господарського процесу як змагальність. Згідно з ч. 1 ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Зазначене положення свідчить про покладення тягаря доведення на особу, яка зацікавлена у винесенні рішення чи задоволенні клопотання на її користь. Порядок отримання, надання доказів суду визначений у Господарському процесуальному кодексі України, що, на нашу думку, вимагає від особи володіння спеціальними юридичними пізнаннями у господарському процесуальному праві. А. Полуяктов з цього приводу справедливо зазначив, що у змагальному процесі сторона, яка не має кваліфікованої юридичної підтримки, опиняється у невигідному положенні у порівнянні зі стороною, яка має можливість залучити до захисту своїх інтересів кваліфікованих юристів [144, с. 21]. С. О. Волосенко також підкреслив, що надання права діяти в процесі через представника є одночасно елементом урівноваження прав сторін та умовою досягнення об’єктивної істини у справі, оскільки лише юридично компетентний представник здатен чітко визначити предмет доказування, надати суду необхідні, належні та допустимі докази, належним чином відреагувати на клопотання і вимоги іншої сторони тощо [140, с. 6].

Поділяючи погляди вищезазначених науковців, вважаємо, що представництво інтересів у господарському суді вимагає від повіреного володіння спеціальними пізнаннями у юриспруденції. Гарантією наявності знань у матеріальних та процесуальних галузях права є юридична освіта та досвід роботи за спеціальністю. Представник-правознавець, окрім формування належної доказової бази, зможе визначити необхідний спосіб захисту порушених або невизнаних прав та законних інтересів, дотримати вимог господарського процесуального законодавства щодо форми звернення до господарського суду, користуватися у повному обсязі процесуальними правами.

У ст. 59 Конституції України проголошено, що кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав [17].

На нашу думку, у ст. 59 Конституції України відображені такі важливі принципи надання юридичної допомоги як: закріплення права на правову допомогу; доступність права на правову допомогу; свобода вибору захисника своїх прав.

Л. В. Тацій зазначає, що конституційна гарантія на надання кваліфікованої юридичної допомоги за своєю сутністю служить, по-перше, фундаментальною базисною засадою для судового представництва, сприяє тому, що будь-яка заінтересована особа може захистити свої права в судовому порядку належним чином і, по-друге, сприяє суду в здійсненні правосуддя [145, с. 114]. Проте, як вбачається, проголошення цієї гарантії у основному законі держави, без впровадження відповідних законодавчих механізмів у господарському процесуальному праві є декларативним, що за сучасних соціально-економічних умов не створює рівних можливостей у отриманні правової допомоги (послуги). Навіть не зважаючи на демократичне формулювання ст. 28 ГПК України, у якій визначено вимоги до осіб, які можуть бути представниками юридичних та фізичних осіб, вивчення основного акту господарського процесуального законодавства свідчить про наявність дискримінаційного обмеження щодо вибору представника. Відповідно до ч . 3 ст. 48 ГПК України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Буквальне тлумачення цієї норми у системному зв’язку з іншими нормами розділу VI ГПК України свідчить, що у якості судових витрат відшкодовується лише оплата послуг адвоката, що є економічно необґрунтованим та несправедливим у сучасних умовах визнання усіх суб’єктів права власності рівними перед законом. У Постанові Верховного Суду України від 01.10.2002 р. по справі № 30/63 зазначено, що ст. 44 Господарського процесуального кодексу України передбачає відшкодування сум як судових витрат, які були сплачені стороною за отримання послуг лише адвокатам, а не будь-яким представникам [146].

Питання відшкодування витрат стороні господарського процесу на послуги лише адвоката тривалий час викликає обурення багатьох науковців та практиків. Проблематика несення цього виду судових витрат полягає, по-перше, у специфічності відносин між адвокатом та клієнтом, по-друге, його недостатньою визначеністю на законодавчому рівні [146-1, с. 162] С. О. Теньков вважає, що актуальною лишається проблема відшкодування у господарському судочинстві витрат на оплату юридичних послуг, наданих не адвокатами [147, с. 130]. А. Г. Бобкова, В. І. Новошицька пропонують вже зараз внести відповідні зміни та доповнення до ст. 44, 49 ГПК України (доповнивши судові витрати витратами на правову допомогу) [148, с. 164]. На думку І. Голованя, у реальних умовах правозастосовної практики в Україні значна частина витрат на правову допомогу залишається не відшкодованою у повному обсязі.

Витрати на оплату послуг інших фахівців у галузі права не вважаються судовими витратами у господарському процесі [149, с. 101].

Дійсно, витрати сторін на надання правової допомоги у сучасних умовах правозахисної практики неможливо стягнути як судові витрати. У постанові Вищого господарського суду України від 16.02.2005 р. по справі № 274/3-2004 [150], щодо якої ухвалою Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 21.04.2005 р. відмовлено у порушенні провадження з перегляду, визначено, що сума витрат на консультації та юридичні послуги не може бути віднесена до складу судових витрат у розумінні ст. 44 ГПК України. Отже, витрати на надання правової допомоги неможливо стягнути як судові витрати, незважаючи на те, що ст. 44 ГПК України містить невиключний перелік судових витрат, а включає й інші витрати, пов’язані з розглядом справи.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Приватного малого підприємства — фірми «Максима» щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 44 Господарського процесуального кодексу України (справа щодо відшкодування витрат на юридичні послуги у господарському судочинстві) від 11 липня 2013 р. № 6-рп/2013 зазначалося, що аналіз законодавчих засад надання правової допомоги та порядку відшкодування судових витрат на таку допомогу дає Конституційному Суду України підстави для висновку, що законодавець застосовує диференційований підхід до визначення суб’єктів надання правової допомоги та до порядку відшкодування судових витрат на таку допомогу. Конституційний Суд України в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 44 Господарського процесуального кодексу України, згідно з яким до судових витрат віднесені, зокрема, витрати, пов’язані з оплатою послуг адвоката, у контексті статті 59 Конституції України потрібно розуміти так, що до складу судових витрат на юридичні послуги, які підлягають відшкодуванню юридичній особі у господарському судочинстві, належать суми, сплачені такою особою, якщо інше не передбачено законом, лише за послуги адвоката [150-1].

Відомий російський процесуаліст В. М. Сидоренко щодо зазначеної проблеми стверджував, що якщо нормами АПК РФ відшкодування зазначених витрат не передбачено, то це не може бути обмеженням стягнення витрат на представника у якості збитків за нормами Цивільного кодексу РФ [69, с. 149].

Проте судова практика в Україні почала формуватися зовсім іншим шляхом. Так, навіть до законодавчих змін щодо віднесення оплати послуг адвоката до судових витрат їх неможливо було стягнути як збитки. Р. Блажко, аналізуючи попередній етап стягнення витрат на адвоката як збитків, відмічав, що такий порядок ускладнював їхнє відшкодування, оскільки зацікавленій у відшкодуванні стороні потрібно було довести наявність прямого зв’язку між порушенням її прав і необхідністю скористатися послугами адвоката. А виходячи з того, що залучення адвоката є правом, а не обов’язком особи, довести наявність такого зв’язку було практично нереально [151].

У вище згаданій постанові Вищого господарського суду України від 16.02.2005 р. по справі № 274/3-2004 наводилося наступне обґрунтування відмови у стягненні витрат на надання правової допомоги представником як збитків: «Заявлена позивачем до стягнення грошова сума у розмірі 2 438 грн. 70 коп., витрачена ним у зв’язку з отриманням юридичних послуг від іншої особи безпосередньо, не може розглядатись як завдані йому (позивачу) відповідачем збитки, оскільки такі витрати не знаходяться у необхідному причинно-наслідковому зв’язку з фактом неналежного виконання відповідачем своїх зобов’язань за іншим договором. Висновки суду про те, що витрати позивача не мають обов’язкового характеру, не знаходяться у причинному зв’язку із збитками за основним позовом, слід вважати правильними та відповідними до вимог ст. 623 ЦК України» [150].

Питання правової природи витрат на оплату послуг юридичної допомоги правника, на нашу думку, потребує глибокого системного дослідження, особливо тому, що у наукових колах панує точка зору, відмінна від судової практики господарської юрисдикції.

М. X. Вафін усі витрати сторін, які не визначені як судові, визначав як збитки сторін, які понесені ними у зв’язку з участю у судовому процесі стосовно спірного матеріального правовідношення [22]. Науковець розмежовує судові витрати і збитки, включаючи до складу останніх усі затрати сторін, які виникли під час судового процесу і не віднесені законодавством до складу судових витрат. Утім, не поділяємо зазначеної точки зору з огляду на наступне. Інститут судових витрат є комплексним міжгалузевим інститутом, який виконує важливі функції у господарському процесі та інших галузях права. Інститут господарсько-правових збитків є інститутом матеріального (господарського) права. Кожен з цих інститутів має свою власну юридичну конструкцію, яка дозволяє їм функціонувати у правовій системі України. Такі теоретичні напрацювання також підтверджуються негативною практикою відшкодування «збитків», не включених до складу судових витрат, які були витрачені сторонами у зв’язку з розглядом справи у господарському суді. Господарський суд відмовляє у задоволенні вимог про їх стягнення, оскільки вони не знаходяться у причинно-наслідковому зв’язку з порушенням прав іншою стороною.

На думку М. О. Рожкової, витрати на оплату послуг представника, а також інші витрати, понесені стороною, яка виграла у зв’язку з розглядом справи у господарському суді, представляють собою майнові затрати, пов’язані з веденням справи (представляється правильним іменувати їх судовими збитками). Включення цих витрат до складу судових витрат не змінює їх правової природи — ці майнові затрати представляють собою судові збитки. Від звичайних збитків їх відрізняє те, що господарське процесуальне право передбачає стосовно витрат на оплату послуг представника обмеження «розумними межами», а також спеціальний порядок відшкодування всіх судових збитків, — питання вирішується у тому ж судовому процесі, у якому розглядається сама справа [152]. Наведені науковцем доводи безсумнівно не позбавлені певної логіки та мають право на існування, проте вважаємо, що відшкодування витрат на оплату юридичних послуг особі, яка має спеціальні пізнання у галузі права, не має складу господарського правопорушення, що є підставою для відмови у стягненні цих витрат, оскільки ці витрати виникають у результаті правомірної поведінки, а саме волевиявлення зацікавленої сторони отримати правову допомогу під час звернення та/чи розгляду господарської справи.

О. В. Горбунов у своєму дисертаційному дослідженні доводить, що витрати на здійснення судового захисту прав при веденні справи за допомогою дій судового представника є за своєю суттю цивільно-правовими збитками, а правила про відшкодування відповідних витрат, встановлених позитивним законодавством, представляють собою одну із форм судового захисту цивільних прав [153, с. 12]. Не поділяємо таку позицію з наступних підстав. Закріплений у нормах господарського процесуального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду називається господарською процесуальною формою [3, с. 45]. У зв’язку з цим виникає закономірне питання, а чи можна правила розподілу судових витрат, у тому числі і витрат на послуги адвоката чи іншого представника вважати формою захисту прав. На нашу думку, ні. По-перше, судові витрати на оплату послуг адвоката (представника) представлені двома групами правових відносин, а саме відносинами, які пов’язані зі сплатою судових витрат, і які пов’язані з відшкодуванням цих витрат. Перша група не є процесуальною, оскільки оплата цього виду судових витрат урегульована нормативними актами матеріального характеру: Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Правилами адвокатської етики тощо. Проте, оплата послуг адвоката, представника у нашому випадку також знаходиться у площині господарського процесу, оскільки цим витратам властива така загальна ознака інституту судових витрат як зв’язок з господарською справою. У зв’язку з цим не можна стверджувати, що лише норми господарського процесуального права з розподілу судових витрат визначають суть цього виду судових витрат.

По-друге, відшкодування витрат на оплату послуг представника не є предметно відокремленим провадженням. Вирішення питання відшкодування цих витрат завжди є складовою відповідної форми судового процесу — позовного провадження або провадження у справах про банкрутство. Так, відповідно до ч. 6 ст. 84 ГПК України в резолютивній частині рішення вказується про розподіл господарських витрат між сторонами, про повернення судового збору з бюджету. На результат розподілу витрат на правову допомогу впливає вирішення господарського спору, що свідчить про залежність цих правил не лише від матеріального права, але й від процесуального, що виключає самостійність форми цього провадження. Стягнення судових витрат у межах окремої справи є неможливим. Крім того, віднесення певних витрат до складу судових зменшує тягар доведення їх наявності та розміру при відшкодуванні, зобов’язуючи сторін процесу лише надати докази, які підтверджують їх сплату та розмір відповідно до вимог чинного законодавства.

Ознакомьтесь так же:  Фсс тюмень официальный сайт заявление на возмещение

О. М. Шокуєва висловила інші міркування з приводу цієї теоретичної проблеми та вважає, що правова природа витрат на ведення справ представником у арбітражному суді і оплата юридичних послуг у сфері арбітражного судочинства має двоякий характер, а саме вони є збитками та судовими витратами [44, с. 109-110]. Незважаючи на те, що інститут господарсько-правових збитків та інститут судових витрат мають деякі спільні риси, на нашу думку, вони мають різну правову природу. Так, Верховний Суд України у постанові від 04.03.2002 р. за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Укренергосервіс» до Промінвестбанку та Першого українського міжнародного банку про стягнення 184 253 грн. збитків зазначив, що віднесення арбітражним судом до збитків витрат товариства на правове обслуговування суперечить закону, зокрема, положенням ст. 203 ЦК Української PCP 1963 p., оскільки такі витрати не мають обов’язкового характеру і факт їх наявності та розмір не знаходяться у необхідному зв’язку з оспорюваною шкодою [154]. Отже, запропонована нами теоретична гіпотеза знаходить своє підтвердження і у практиці Верховного Суду Україну.

Таким чином, витрати на правову допомогу мають комплексний характер, і представлені нормами господарського процесуального права і матеріального права, які визначають порядок винагороди адвоката та оплати послуг представника.

У Республіці Білорусь, на відміну від України, витрати на правову допомогу включаються до складу судових витрат. Д. А. Федорцов з приводу цього висловив думку, що даний підхід в умовах ринкової економіки є найбільш сприятливим для суб’єктів господарювання, чиї права порушуються неналежним виконанням зобов’язань контрагентом за правочином, оскільки він забезпечує найбільш повне відшкодування понесених ними втрат, витрачених для відновлення порушеного права [155, с. 59].

Вважаємо, що вирішення питання відшкодування витрат, пов’язаних із наданням юридичних послуг, іншим представникам сторін у господарському процесі, які мають юридичну освіту, має важливе значення. Це підтверджується п. 4 рішення Конституційного Суду України по справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 16.11.2000 р. № 13-рп/2000 [156], яким визначено такі види суб’єктів надання правової допомоги:

  • — державні органи України, до компетенції яких входить надання правової допомоги (Міністерство юстиції України, Міністерство праці та соціальної політики України, нотаріат тощо);
  • — адвокатура України як спеціально уповноважений недержавний професійний правозахисний інститут, однією з функцій якого є захист особи від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах (ч. 2 ст. 59 Конституції України);
  • — суб’єкти підприємницької діяльності, які надають правову допомогу клієнтам у порядку, визначеному законодавством України;
  • — об’єднання громадян для здійснення і захисту своїх прав і свобод (ч. 1 ст. 36 Конституції України) [156].

Кожен із зазначених суб’єктів здійснює свою діяльність згідно з чинним законодавством. У арсеналі кожного є спеціалісти, які здатні надати кваліфіковану юридичну допомогу. У вищевказаному рішенні Конституційного Суду України до кола осіб, які у господарському процесі надають юридичну допомогу на платній основі, належать адвокати та суб’єкти підприємницької діяльності, які надають юридичні послуги (фізичні особи-підприємці, юридичні особи). При цьому витрати на оплату правової допомоги відшкодовуються лише тій стороні, яка залучила до ведення своєї справи у господарському суді адвоката. Такі норми господарського процесуального законодавства, на нашу думку, свідчать про непряме обмеження конкуренції у сфері надання юридичних послуг. Дійсно, якщо стороні у разі винесення рішення на її користь будуть відшкодовані витрати на адвоката, а не на юриста юридичної фірми, то її свідомим вибором буде звернення саме до адвоката. Підхід, закріплений у Господарському процесуальному кодексі України, потребує перегляду та закріплення можливості відшкодування витрат на оплату послуг іншого фахівця у галузі права. Можливість компенсувати лише витрати на адвоката також обмежує права суб’єктів господарювання у виборі представника їх прав та інтересів. Ми підтримуємо позицію тих науковців, які вважають, що у господарському процесуальному праві повинні відшкодовуватися витрати на правову допомогу, які включають у тому числі і витрати на представника.

У ч. 1 ст. 99 законопроекту Кодексу господарського судочинства № 2777 від 16.07.2008 р. [157] та у законопроекті Господарського процесуального кодексу України № 2178 [158] зазначалося, що витрати, пов’язані з оплатою допомоги адвоката або іншого фахівця у галузі права, які надають правову допомогу за договором, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги, передбачених Законом. Серед важливих суттєвих характеристик цих законопроектів слід відмітити наступну сукупність умов, за яких можливо реалізувати право на відшкодування витрат на правову допомогу:

  • 1. суб’єкт надання послуги — адвокат або інший фахівець у галузі права;
  • 2. оплатний характер правової допомоги;
  • 3. договір як підстава для надання правової допомоги.

Такі пропозиції законопроекту є більш виваженими щодо позиції законодавця у питанні оплати цього виду судових витрат, оскільки передбачають більш розширений склад суб’єктів, які можуть надавати правову допомогу.

Остаточно не вирішеною в господарському процесі залишається проблема оплати послуг адвоката та складу цих витрат. Відповідно до ч. 3 ст. 48 ГПК України витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Згідно з ч. 2 ст. 30 згаданого Закону порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги [159], тобто у Законі встановлений договірний порядок визначення витрат на оплату послуг адвоката, що обумовлено суттю інституту представництва та відносин між адвокатом та клієнтом. На відміну від оплати судової експертизи, господарський суд не має права втручатися у визначення розміру оплати послуг адвоката, оскільки у першому випадку повинні бути дотримані умови про незалежність судового експерта та об’єктивність його висновку, у другому випадку заінтересованість особи, яка залучається до господарського процесу (адвоката), очевидна — вона пов’язана безпосередньо зі стороною процесу, інтереси якої представляє. Укладення договору між адвокатом та клієнтом знаходиться за межами господарського процесу, однак господарський суд надаватиме правову оцінку його правомірності при вирішенні питання розподілу цього виду судових витрат.

Науковці у складі витрат на оплату послуг адвоката розрізняють гонорар та фактичні витрати адвоката, які виникають при наданні правової допомоги. А. Г. Бобкова та В. І. Новошицька на підставі проведеного аналізу зазначають, що витрати на врегулювання спорів у господарських судах поділяються на два види: витрати на правову допомогу та фактичні витрати, пов’язані з наданням правової допомоги [148, с. 164]. Л. Г. Глущенко вважає, що гонорар необхідно відрізняти від оплати фактичних видатків, що пов’язані з дорученням клієнта [160, с. 198]. І. В. Головань під витратами на правову допомогу, що надана адвокатом, розуміє суму гонорару і передбачені договором про надання правової допомоги фактичні видатки [161].

Відповідно до ст. 4 Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01.10.1999 р., гонорар — передбачена угодою про надання правової допомоги винагорода за виконані адвокатом дії по наданню правової допомоги; гонорар не включає кошти, що вносяться клієнтом (його представником) на покриття фактичних витрат, пов’язаних з виконанням угоди. Отже, Правила адвокатської етики конкретизують витрати на адвоката. Також у цьому акті у дефініції «угода про надання правової допомоги» визначено, що клієнт (або його представник) зобов’язується сплатити гонорар за дії адвоката по наданню правової допомоги, а також у випадку необхідності — фактичні витрати, пов’язані з виконанням угоди [162]. Чинне законодавство не містить переліку випадків, у яких оплата фактичних витрат визнається «необхідною» чи «обов’язковою». Як вбачається, у цьому питанні сторони мають право використовувати принцип «свободи договору», проте з обов’язковим дотриманням положень ч. 2 ст. 17 Правил адвокатської етики, згідно з якими в угоді про надання правової допомоги в будь-якому випадку мають бути визначені: розмір гонорару, порядок його обчислення (фіксована сума, погодинна оплата) і внесення (авансування, оплата за результатом, тощо); розмір, порядок обчислення і внесення фактичних видатків, пов’язаних з виконанням доручення.

Гонорар є єдиною допустимою формою отримання адвокатом винагороди за надання правової допомоги клієнту (ст. 33 Правил адвокатської етики). До гонорару висувається ряд вимог:

  • 1) дотримання законної форми узгодження його розміру у договорі;
  • 2) визначений законодавством порядок його внесення;
  • 3) розумно обґрунтований розмір.

Згідно з ч. 1 ст. 34 Правил адвокатської етики адвокат має право, окрім гонорару, стягувати з клієнта кошти, необхідні для покриття фактичних витрат, пов’язаних з виконанням доручення, якщо обов’язок клієнта з погашення цих витрат визначено угодою. В угоді про надання правової допомоги мають бути визначені види передбачуваних фактичних витрат, пов’язаних з виконанням доручення (оплата роботи фахівців, чиї висновки запитуються адвокатом, транспортні витрати, оплата друкарських, копіювальних та інших технічних робіт, перекладу та нотаріального посвідчення документів, телефонних розмов, тощо); порядок їх погашення (авансування, оплата по факту в певний строк і т. ін.) та може бути визначений їх обсяг.

А. Г. Бобкова, В. І. Новошицька відносять фактичні витрати, пов’язані з наданням правової допомоги, до збитків, «бо вони є витратами, зробленими управленою стороною у разі порушення господарського зобов’язання (ч. 2 ст. 224 ГК України), а отже такі витрати є додатковими витратами відповідно до ч. 1 ст. 225 ГК України, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення» [148, с. 164-165].

Вважаємо, що оплата фактичних витрат, пов’язаних з виконанням адвокатом (представником) доручення, не є збитками і ці витрати повинні відшкодовуватися як судові витрати. Господарський процесуальний кодекс України з цього питання не містить жодних обмежень, оскільки відсилає до положень Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність».

Враховуючи неоднозначність господарського законодавства та судової практики щодо відшкодування витрат на оплату фактичних витрат, пов’язаних з наданням правової допомоги, вирішення цієї проблеми можливе шляхом закріплення у Господарському процесуальному кодексі України наступного положення:

«Оплата витрат на правову допомогу здійснюється відповідно до Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та складається з гонорару та фактичних витрат, пов’язаних з наданням правової допомоги».

На практиці існують різні способи оплати праці адвоката: погодинна оплата праці адвоката [160, с. 196; 163, с. 11], оплата праці з врахуванням зусиль, затрачених на ведення справи [160, с. 196], за результатом [155, с. 56]. Про доцільність того чи іншого способу оплати праці адвоката (представника) вчені висловлюють різноманітні думки. Вважаємо, що це питання знаходиться за межами господарського процесу, а сторони мають право самостійно обирати той чи інший спосіб визначення розміру оплати за надану правову допомогу.

Актуальною для господарського процесу та фізичних осіб, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, залишається проблема безоплатної правової допомоги. У науковій літературі висловлена думка, що право кожного на правову допомогу за рахунок держави законодавством України не гарантується [164, с. 144]. Зазначена позиція потребує переосмислення у зв’язку з прийняттям Закону України «Про безоплатну правову допомогу» [165] та набранням чинності окремих його положень. Концепція, яка пропонується до впровадження цим Законом, передбачає два рівня надання безоплатної правової допомоги:

  • 1. безоплатна первинна правова допомога — вид державної гарантії, яка полягає в інформуванні особи про її права і свободи, порядок їх реалізації, відновлення прав у випадку їх порушення та порядок оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»);
  • 2. безоплатна вторинна правова допомога — вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя (ч. 1 ст. 13 Закону України «Про безоплатну правову допомогу»).

А. В. Козьміних зазначає, що конкретною формою безоплатної правової допомоги може бути компенсація витрат на «безкоштовну» допомогу державою, оскільки вона (держава) відповідно до Конституції України гарантує кожному кваліфіковану юридичну допомогу, включаючи її безкоштовні види. Уряд забезпечує надання достатніх фінансових та інших засобів для надання юридичних послуг бідним і, у разі потреби, іншим особам, що знаходяться в несприятливому положенні. Безкоштовна робота адвоката повинна обмежуватися її найменш витратними епізодичними формами: дача довідок, порада, консультація, складання простих заяв, що не вимагають ознайомлення із справами і т. п. (що адвокати постійно виконують). Ведення ж справ адвокатами в судах та інших державних установах повинно оплачуватися [166, с. 10].

Відповідно до ч. 2 ст. 1 ГПК України у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. За п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, що пов’язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів [2].

Отже, учасниками господарського процесу можуть бути фізичні особи, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Право на безоплатну вторинну правову допомогу зазначені особи можуть отримати у разі їх відповідності ознакам, визначеним у ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу».

Враховуючи те, що фінансування безоплатної вторинної правової допомоги здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, слід передбачити механізми наповнення Державного бюджету внаслідок надання таких безкоштовних послуг. Зокрема, якщо інтереси фізичної особи у господарському суді представляє Центр з надання безоплатної правової допомоги, то Центр має право на відшкодування витрат на правову допомогу зі сторони, не на користь якої відбулося рішення.